Поговоримо?

Присвячується Станіславу Лему

Можливо, це ще не Фіаско

— Є телеметрія. Він підходить.
— Удмоде, прийом, чуєш мене?

взято звідси

— Чую, капітане. Я підійшов, передаю телеметрію
— Добре, перешли звіт про поля. В тому числі про можливі силові.
— Пересилаю. Силових нема, решта - нічого незвичного.
— Значить, це просто шматок залізяки. Цікаво, там хтось живе?...
— Я не бачив жодних змін з моменту нашого прибуття. Можливо, корабель покинутий чи автоматичний.
— Або вони просто затаїлися... Удмоде, ти колись такі кораблі бачив?
— У моїй базі немає нічого схожого.
— Але ж, у тебе має бути база всіх кораблів.
— У мене і є база всіх відомих типів кораблів, включаючи прототипи та проекти.
— Коли ти її востаннє оновлював?
— Два місяці тому
— Може щось не внесли у базу?
— Сумніваюся
— Щось самопальне?
— Не схоже
— Облети його і передай тривимірну модель. Треба визначити, чи він робочий, а то щось від нього взагалі нема ніяких сигналів і ознак життя теж нема. Дивно все це.

Універсальний Дослідницький МОДуль полетів навколо невідомого корабля, який висів у космосі не подаючи жодних ознак життя. Один оберт, інший, третій... Удмод слухняно виконував завдання, висвітлюючи його скануючим променем. Але, промінь не міг проникнути крізь обшивку, тому те, що робиться всередині лишалося загадкою. Удмод передав все, що зміг просканувати і на екрані капітана зоряного крейсера четвертого покоління ``Рішучий'' з'явився силует невідомого корабля. Розмірами він був трохи більший крейсера, але дуже чудернацької конструкції. Корабель нагадував кільце, і капітан взагалі не розумів, як ця штуковина могла літати між зірками. Земні міжзоряні кораблі у своїй більшості нагадували щось типу дуже витягнутого веретена і, по-суті, являли собою один великий двигун, який у військових кораблів використовувався ще і як головна гармата в бою.

У ``Рішучого'' цей двигун обріс кількома шарами броні і силових полів, злобно огризався гіперонними гарматами, ракетними шахтами та турелями з оборонною зброєю. Але і гармати і турелі і пускові шахти були бережно заховані за темною карбокомпозитною бронею, що антрацитовим блиском відбивала світло далекої зорі без назви, лише з якимось, восьмизначним номером у такому-то каталозі. Зараз був мирний час, час, коли зброю ховали, щоб показати красу. Ховали, нажаль, недалеко. Здавалося, ця смертоносна краса втілювала в себе всю історію своїх конструкторів, мистецтво яких досягло неймовірних вершин, але стільки разів не тільки не могло завадити кровопролиттю, але й підпитувало його, спалюючи на його вогнищі нові й нові душі.

Чужий корабель же був схожий якийсь величезний бублик. Те, що він прибув сюди з іншої зоряної системи, не викликало сумнівів. Найближча зірка - червоний карлик, що знаходився від них за добру сотню астрономічних одиниць - не мав тільки одну планету, яка була ним обпалена й просмажена до самих надр. За обшивку "бублика" не міг проникнути скануючий промінь, що було дивно. Такого ефекту на земних кораблях можна було досягнути тільки при ввімкнених силових полях. Тут же Удмод сказав, що полів нема. Проте, і чужий корабель був не ідеальний. На ньому були шви. На ``Рішучому'' не було жодного шва: броня мала кількарівневу пам'ять форми, тому при відповідному впливі на неї, могла приймати кілька різних форм, а після пошкоджень сама ``зализувала" рани. Задраювалась така броня теж наглухо, без швів. А на ``бублику'' були шви.

— Він військовий, - сказав капітан, - у нього є шви для ракетних шахт чи гармат. Дивіться, професоре, ось, ось і ось теж. Всього двадцять чотири штуки в чотирьох рядах. Бачите?
— Так, - сказав професор, - є. Але це ще не значить, що це шахти. Ми так і не змогли їх просканувати.
— А чому ми не змогли? Я вам відповім. Бо вони прийняли відповідні міри.
— У вас надто багато агресії, капітане. Існує ряд матеріалів через які промінь не проникає. Ми їх не використовуємо, бо подібні сплави були б надто дорогими і не дуже міцними. Можливо, це один з таких.
— Ви ж самі сказали, що вони надто дорогі і не дуже міцні. Для чого, кому б то не було, робити з них обшивку?
— Капітане. Такого типу кораблів немає у наших базах. Він зовсім не схожий на те, що ми будуємо. Земна цивілізація розселилася по доброму десятку світів, встигла розбитися на кілька ізольованих фракцій і повоювати між собою, але наші технології схожі одна на одну, просто тому, що ми - земляни. І мислимо схожим чином. Можливо, ми маємо справу з представниками іншої цивілізації. Будьте поміркованішим. Тільки тварини бачать загрозу в незрозумілому. Ми з вами не розуміємо цих технологій, і, можливо, у них є якась своя логіка і такі властивості продиктовані якимись їхніми інженерними потребами. В тому числі і ці шви. Це не значить, що вони налаштовані до нас агресивно.
— Професоре, моя робота полягає в тому, щоб бачити потенційну загрозу в усьому, що може її нести. Це, як ви сказали, незрозуміле - одне з джерел такої загрози. Не хвилюйтеся, я не буду його розстрілювати - в будь-якому разі, в нас є інструкції на випадок першого контакту - але прийму необхідні заходи безпеки, щоб в разі чого, відбити можливу атаку.
— Що ж, - зітхнув професор, - я не проти. Але, тим не менш, не приймайте поспішних рішень, - капітан ствердно кивнув
— Жовта тривога, - сказав капітан
— Є жовта тривога , - почувся голос старпома. Пройшла хвилина, корабель трохи задрижав, потім задрижав ще раз. Маневрові двигуни зробили своє діло, - відкрились люки гіперонних гармат, в ангарах заметужився обслуговуючий персонал, виводячи штурмовики на стартові майданчики, прорізались отвори в обшивці і звідти визирнули малокаліберні оборонні гармати.

— Відкрити шлюзи головної гармати, - стар.пом підтвердив, корабль здригнувся. Професор недовірливо подивився у сторону капітана.
— Професоре, це великий важкий корабель і невідомо, яке озброєння він має на борту. Якщо він військовий, то може мати на борту зброю, аналогічну нашій. Як ви знаєте, крейсерська головна гармата не дає шанси на виживання жодному кораблю. Я хочу мати тактичну перевагу.
— Розумію...

Раптом, кілька люків ``бублика'', прихованих за швами обшивки, оголилося і звідти вирався слабкий потік фіолетового світла. Чужинець розвертався. Він розвернувся до тих пір, поки ``бублик'' не став перпендикулярно ``Рішучому''. В центрі кола почало розгоратися щось на манер кулі, яка світилася таким же фіолетовим світлом.

— От вам і не військовий... - видихнув капітан, - націлити головну гармату на ближню дугу! - У професора покруглішали очі. Він явно не очікував такого повороту подій. У глибокому космосі висіло два величезних левіафани, готові вчепитися один в одного.

Раптом один з бокових швів чужинця швидко розійшовся і оголив шахту, з якої з великою швидкістю вилетіло щось продовгувате, лишаючи за собою фіолетовий шлейф

— Ракета! - закричав професор
— Перехоплення, - спокійним голосом наказав капітан.

Тепер відкрилася шахта ``Рішучого'' і звідти вилетіла бойова ракета перехоплення. Ракета чужинця ухилилася від переслідувача. Від центру ``бублика'' відірвалась куля і попливла по спіралі у бік земного крейсера. Перехопити її головною гарматою було не можливо. Надто великою була кутова швидкість кулі.

— Удар з головної гармати, - наказав капітан і додав про себе, - не встиг...

Спалах прошив морок глибокого космосу. Це бив двосторонній фотонний двигун у режимі гармати. Сила, яка здатна випалювати цілі планети, нищачи там всі організми, складніші за бактерії, ударила в чужинця. І повільно, наче смакуючи, розрізала обшивку, продираючись всередину. За нею спалахнули вторинні вибухи. Видно було, що руйнувалися якісь внутрішні системи чужинця. Промінь пішов уздовж кільця, розриваючи його по всій довжині.

— Силові поля, - скомандував металічним голосом капітан
— Є поля
— Вогонь по кулі. Гармати, ракети. Все, що є!

...Йшли хвилини. Довгі хвилини очікування. Тепер працювали автомати. Чітко, без затримок вони виконували свою роботу. Прорізалися шви в обшивці корабля, відкривалися люки, з яких у ту ж мить стартували ракети чи гіперонні снаряди. Все, що було у крейсера, летіло у бік кулі. Людям лишалося тільки чекати, затаївши дихання. Втекти не було вже ніяких шансів. Перевести двигун в односторонній режим швидко було не можливо - потрібен був перезапуск.

— Ціль вражено. Не реагує. Поглинула все, чим ми стріляли. Без змін.
— Евакуація, - скомандував капітан, - сумніваюся, що наші силові поля її зупинять

Куля пригальмувала на межі силових полів, але пройшла через них і вдарила майже посередині веретина ``Рішучого'', переломивши його на дві частини. Вторинні вибухи довершили почате. Крейсера четвертого покоління ``Рішучий'' більше не існувало. так само, як і чужого корабля.

* * *
Коли відділилася фіолетова куля, Удмод зрозумів, що зараз обидва кораблі загинуть і стрімголов полетів з поля бою. Перший закон роботехніки мав виконуватися беззаперечно. Удмод нічим не міг допомогти - він не був призначений для рятівних робіт - тому мав зберегти самого себе. І от, тепер він був далеко і спостерігав за цим страшним, але, з разом тим грандіозним боєм двох важких крейсерів двох, одна одній невідомих цивілізацій. Удмод не мав нічого схожого на почуття чи страхи його творців. Він був зроблений для вивчення об'єктів у космосі. Його сенсори-почуття ловили зоряний вітер слухали радіохвилі, бачили гамма-випромінювання і читали послання далеких зірок у вигляді спектральних ліній. Він зовсім не був людиною, але, раптом Удмод зрозумів, що він залишився довсім сам на кілька десятків парсек. І йому вперше за своє життя стало самотньо. Він не сумував за командою і капітаном ``Рішучого'', який возився з ним, як з власною дитиною. Цього не було в програмі Універсальних Дослідницьких Модулів. Йому просто стало самотньо від розуміння, що на робочій частоті більше ніхто не заговорить. Тоді Удмод увімкнув сигнал SOS на просторових і підпросторових частотах і почав вслухуватись у білий шум на всіх частотах у надії вловити якусь відповідь на сигнал біди.

...і відповідь прийшла. На частоті 21 сантиметр хтось надіслав один короткий мікросекундний імпульс. Удмод здивувався. Це був не звичний сигнал, не протокольний. Хто це? Що йому відповісти? Через кілька хвилин імпульс повторився. Тоді він послав широконаправлений сигнал з двома довжинами імпульсів. Таким же, як прийшов до нього й удвічі коротшим. До Удмода прийшло три сигнали. Мікросекундний, удвічі коротший і удвічі довший. Удмод повернувся і побачив недалеко від себе першу ракету. Вона не рухалась, але сигнал ішов саме від неї.

— Значить, це була не ракета. Це був такий же, як і я зонд, - розмірковував Удмод, - тоді що значать ці три сигнали? Трійкову логіку? Можна спробувати.

Удмод послав уже вузьким пучком у напрямку ракети ряди трійкових імпульсів. Там було закодоване число пі до четвертого знаку після коми. Ракета прислала двійковий код. Це було число Ейлера. Теж до четвертого знаку...

* * *
Живими лишилися зовсім небагато людей, які бовталися тепер у космосі в кількох десятках відстрелених рятівних капсулах. Ті, хто вижили, з подивом дивилися на Удмода і його нового компаньйона зі своїх ілюмінаторів. Зонди висіли один біля одного і були абсолютно нерухомі. Обидва вимкнули всі додаткові системи. І у них були на це причини. Батареї обох зондів були не вічні. Вже за кілька годин взаємного обміну сигналами, дослідницькі зонди двох незнайомих цивілізацій уже домовлялися про протоколи передачі даних, а роботи було ще так багато. Базові поняття, співставлення термінів, абстрактні й предметні системи, вищі форми розумової діяльності... Так багато треба було сказати одне одному і так мало часу, обмеженого строком роботи не дуже ємких за космічними масштабами батарей - очевидно ніхто, ні з цього, ні з того боку не розраховував на таке довге спілкування цих крихіток.

При черговому вибуху капітана вдарило якимось перекриттям по голові і той втратив свідомість. Професору зі стар.помом довелося нести його непритомного до найближчої капсули, яка тут же відстрелилась подалі від агонізуючого ``Рішучого''. Мабуть, це був той щасливий випадок, який буває раз у житті. Капітан був не з тих, хто покидає свій потопаючий корабель. З рештою, він прийшов до тями, вилаявся і теж почав дивитися на зонди з ілюмінатора своєї капсули.

— Що вони роблять?
— Судячи з усього розмовляють, - відповів професор, - наскільки я розумію, вони зараз активно обмінюються вузьконаправленими пучками радіохвиль і, судячи з усього, скоро перейдуть на лазерний зв'язок, щоб зекономити час.  Радіохвилі не підійдуть для фемтосекундних імпульсів, а до таких вони рано чи пізно мають домовитись.
— А про що ж вони розмовляють?
— Про те, про що не змогли ми
— Але ж вони надто примітивні
— Для першого контакту, ототожнення понять і об'єктів має вистачити
— Тоді вітаю, професоре, сьогодні великий день. Людство вперше вступило в контакт з іншою високорозвиненою цивілізацією. Нічого, професоре, не хвилюйтеся.  Вони встановлять початковий контакт, їхній і наш SOS почують і по нас прилетять. Тоді продовжимо уже ми.
— По нас ніхто не прилетить. Вони обоє вимкнули SOS.
— Але, чому? - здивувався капітан
— Якщо сюди прилетять і наші і їхні кораблі і побачать тільки уламки двох своїх крейсерів, думаєте, хтось буде налаштований на мирний діалог? Ми не змогли це зробити у чистому космосі, на плаваючи серед руїн власних кораблів і не бачачи залишки тіл землян у космосі. Думаєте, ті, хто прилетять, будуть значно гуманнішими за нас із вами?

Капітан довго мовчав. В очах його можна було помітити злість, перемішану з досадою. Злість на себе, що нерви здали, що злякався і пальнув. І досаду, так багато було ось тут, тільки руку простягни і що тієї ж миті так багато втрачено через один невірний крок. Желваки у нього грали зразу швидко, потім повільніше, потім він просто стиснув зуби, шумно глибоко вдихнув носом і видихнув. Крапельки поту виступили у нього на чолі.
— Здається, ви праві, професоре, - капітан ще трохи помовчав і знову заговорив, - Дивно. Високоорганізовані цивілізації не змогли між собою домовитись, а їх роботи так запросто базікають один з одним уже кілька годин.
— Знаєте, капітане, є гіпотеза, про те що вищі мислячі істоти - представники різних цивілізацій, які пройшли довгий шлях еволюції, взагалі не здатні увійти у повноцінний контакт. Надто багато накопила кожна така цивілізація у своєму мисленні різних обмежень, страхів, умовностей і стереотипів, специфічних тільки для неї самої. Як результат, можливі тільки найпримітивніші точки дотику. Ті, які спільні не для окремих еволюційних гілок, а для всього дерева еволюцї. Наприклад, інстинкт самозбереження, конкуренції, витіснення. Зате більш примітивні штучно створені істоти, які не несуть відбитку всієї історії розвитку своїх творців, запросто здатні будуть увійти у контакт.

Капітан думав. Не дуже хотілося погоджуватися з такою гіпотезою, та, здається, саме тут, біля безіменної зірки з восьмизначним номером у такому то каталозі ці гіпотеза стала доведеною теорією.

— Що ж, професоре, здається, ця гіпотеза щойно підтвердилась, - капітан злегка посміхнувся сумною посмішкою.

Shared by Creative Commons BY-SA 3.0 or later
http://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0/

Крізь простір і час

Дія І

За останні кілька десятків тисяч років людина зробила кілька значних кроків для того, щоб зробити свій світ і меншим і, разом з тим, більшим. Якби людина у доісторичні часи коли-небудь завдалася метою обійти всю нашу планету, то з чисто математичної точки зору вона б зробила це за час близько трьох років. І лише за умови, що наша планета - це ідеально рівна куля без морів, океанів, гір, річок, боліт і тому подібних перешкод. Але, якщо врахувати те, що по дорозі їй треба було б добувати собі їжу та одяг, перепливати річки, обходити, чи й перепливати річки моря і океани, така задача в ті часи була практично нездійсненною для однієї людини. На практиці ж для переходу до північної америки людству знадобилися цілі народи і десятки поколінь. Після того, як людина приручила перших тварин, серед яких був кінь, якого можна було б осідлати і відправитися у подорож, цей уявний час обходу навколо Землі скоротився б удвічі, а то і втричі - до одного-двох років. Знову ж таки, якщо розглядати зовсім не реальну Землю, а кулю, яку треба перетнути по екватору. Задача, начебто так і залишилась практично нездійсненною, але люди стали пересуватися швидше. І це був один з перших стрибків у їхньому розвитку. З часом людина освоїла ремесло плавання по річках, морях, а пізніше і по океанах. І от, настав той момент, коли подорож навколо Землі з теоретичної області перейшла у практичну. Першими людьми, які об'їхали весь світ були Фернан Магелан і його команда. Точніше, тільки його команда. Подібно біблійному Ною він так і не дійшов того іспанського порту, звідки прибув, загинувши по дорозі. І пішло у них на це все ті ж таки три роки (1519-1522). Швидкість кораблів тоді не дуже відрізнялася від швидкості пішохода. 5-10 вузлів (10-15 кілометрів на годину) - така була їхня межа. І, все ж таки, це відбулося. 

 Дія ІІ

За чотири століття потому світ можна було б обігнути за 80 днів, якщо, звичайно, вірити одному з перших письменників-фантастів, Жюлю Верну. Зараз наша планета стала зовсім маленькою і облетіти її можна за цілих 16 годин. Можливо, у недалекому майбутньому з'являться суборбітальні гіперзвукові літаки, які скоротять цей час ще у кілька разів. Наш світ останнім часом став дуже маленьким. Але, з часів первісної людини, яка бачила тільки землю під ногами змінилося теж багато чого. Ми почали дивитися у небо. Перше, що ми там побачили - це величезний небесний купол, по якому рухались Сонце, зірки, Місяць і, звичайно ж, ``блукаючі зорі'' - планети. Невідомо. хто першим задав питання ``наскільки далеко вони від нас?'', але відповідали на нього довго. На зорі свого існування люди вважали, що всі небесні тіла ``плавають'' по одній величезній небесний сфері, одна половина якої знаходиться над пласкою Землею, а інша - під нею. Так як зорі не змінювали свого положення, незалежно від того, з якої точки планети на них не дивилися, подібно до дерев на горизонті, які лишаються нерухомими вершника, що мчить по степу, люди почали вважати, що ця сфера значно більша Землі. Тоді вона здавалася божественно-недосяжною. Згодом, цю сферу ``розділили'' на шість штук. Окрема для Сонця, та планет Меркурія і Венери, окремі для Місяця, Марса, Юпітера, Сатурна і окрема сфера для зірок. У центрі цих сфер уявляли Землю. Така була система світу за Птолемеєм. ``вище тільки боги, які це все створили'' подумали люди, захоплені виділеним місцем Землі серед цих сфер - у центрі. 

Дія ІІІ

Проте, наука йшла вперед і за чотири століття після Птолемея світ відкрив для себе ту сонячну систему, про яку ми знаємо і зараз - систему світу Коперника. Центру в цьому світі уже не було. Було Сонце, навколо якого оберталися Земля та інші планети. Саме ж Сонце пливло десь серед зірок. І тут на перший план знову вийшло питання ``а наскільки ж далеко від нас ці планети і зірки?''. Коли ми обгинали Землю для того, щоб оцінити, скільки часу потрібно на це витратити, ми користувалися швидкістю пішохода. Яку ж універсальну лінійку для швидкостей ми візьмемо зараз? Можна спробувати швидкість поширення світла. Воно рухається настільки швидко, що облетить нашу планету по екватору за якісь півтори секунди. Якщо скористатися подібною лінійкою і далі, то, вимірюючи час, який пролетить світло до нас від Сонця, отримаємо приблизно 8 хвилин. Тож, якщо подивитися на Сонце, ми бачимо Сонце не таким, яке воно насправді, а таким, яке воно було 8 хвилин тому. Якщо ж розгорнути нашу Землю подібно географічній мапі, треба було б поставити в один ряд 320 таких мап, щоб вони протягнулися до самого Сонця. Ця відстань, від Землі до Сонця була названа астрономічною одиницею. Щоб уявити розміри нашої Сонячної системи, можна сказати, що відстань до Урану, найдальшої від Сонця планети, удвадцятеро більша. Тож світло летітиме туди більше двох з половиною годин. Проте, за Ураном є ще пояс астероїдів, який зветься пояс Койпера. Там уже немає планет. Лише шматки сухого, мокрого та різного іншого льоду. А за цим поясом слідує ще один - хмара Оорта. І цей пояс, ця хмара складається лише з комет. Потім ідуть зовсім дрібні хмарки молекул та атомів, які закінчуються на відстані десь за 100 астрономічних одиниць від Сонця. Далеко. А коли ж починаються зірки? Вони - ще далі. Якщо світлу потрібно біля 8 годин, щоб долетіти до меж нашої Сонячної системи, то тому ж таки світлу треба більше чотирьох років, щоб долетіти від нас до найближчої зірки, яка так і називається, proxima - ``найближча''. Яким словом це все можна назвати? ВЕЛИЧЕЗНИЙ! Але, якось погано все це уявляється. Може знову повернутися до людських кроків? Зробимо краще. Спробуємо порахувати, скільки потрібно було часу найшвидшому пристрою, який змогла насьогодні зробити людина, щоб долетіти до меж Сонячної системи. Це цілих два пристрої - міжпланетні станції, які звуться ``Вояджер 1'' та ``Вояджер 2''. З Землі вони стартували у 1977 році і полетіли у глибокий космос без можливості колись повернутися на землю. Справжні мандрівники Всесвіту. І от, вони добралися до меж Сонячної системи лише у 2010. На подорож пішло цілих 33 роки. Лише у 20319 (так, тут нема помилок) ``Вояджер 2'' наблизиться до цієї найближчої Проксіми. І знову відстані і проміжки часу - ВЕЛИЧЕЗНІ, але вони все-одно, погано уявляються! Що ж, можна спробувати щось більш наглядне. Уявімо собі Землю у вигляді... хм... морської піщинки. Тоді наше Сонце, якщо зберегти пропорції, буде за розмірами з м'ячик для настільного тенісу. Якщо цей м'ячик покласти на край столу, то Земля буде на відстані долоні дорослої людини, а Уран - в іншому кінці кімнати. Де ж тоді буде така сама зірка-м'ячик під назвою Проксіма? Якщо помістити наше сонце-м'ячик у звичайній київській квартирі, звідки я пишу ці рядки, то Проксіму треба буде розміщувати десь... у Лондоні! І знову це ВЕЛИЧЕЗНЕ!!! Ну, нікуди від нього не дінешся. 

Епілог

Так наш розум з прадавніх часів до наших днів зробив цей світ малесеньким і, водночас, величезним! Таким, у якому уявляєш себе лише піщинкою на піщинці, лише зоряним пилом у масштабах Всесвіту. Та не варто забувати, що це все стосується тільки наших тіл. Наш розум, наша фантазія дозволяє нам знайти і уявити ці відстані, швидкості І це, робить нас значно більшими, ніж просто набір молекул під іменем ``Саша'', ``Коля'' чи ``Настя''. Значно більшими за всю цю піщинку під назвою планета Земля. Тож, завойовуючи цей світ варто пам'ятати, що ви станете володарем максимум однієї піщинки серед трільйонів інших таких же піщинок. Мріючи ж, досліджуючи і відкриваючи ви прокладаєте дорогу, яка розстеле перед вашими ногами увесь Всесвіт.

Київ, 24 лютого 2013
Shared by Creative Commons BY-NC-SA 3.0 or later

Не ефективні

Микита йшов вузькими вуличками між коробками житлових кварталів околиці дуже-дуже лівого берега, минаючи лотки продавців хот-догів, шаурми, пересувні вело- мото- й автокав'ярні, "живу" рекламу, яку носили на собі студенти, а в голові гуділо "вибачте, ви не ефективні". — “А якщо я, себто, Микита, не ефективний, значить, нема роботи. Нема роботи — нема апгрейдів. Нема апгрейдів — Микита не ефективний”. І так уже чотири місяці. Так скоро самою шаурмою почнеш харчуватися... І день-у-день повторювалося одне й те ж: відмовки, відписки, електронні листи, кількість яких перевалила вже за кілька десятків. І це з останніми апгрейдами на його стару хвору сіру чи білу чи яку там речовину, що під черепком знаходиться. Треба знову туди лізти й міняти чіп. Потім імуносупресори, два місяці в барокамері... Потім... а що потім? За останні 10 років микитин імунітет дуже розгойдався через різні імпланти, починаючи з простої кредитки та шлюзу в інтернет і закінчуючи різними нейростимуляторами, мозковими прискорювачами, підсилювачами, зовнішніми носіями пам'яті і ще купою всілякого залізяччя. Всі їх виробники наперебій кричали про імунонейтральність, але, на ділі імунітет Микити почав через них нагадувати російську рулетку: ніколи не знаєш, де і як вистрілить алергічна чи, не-дай-бо, автоімунна реакція. ...І от, тепер, знову треба було колупатися в його голові, бо він почав програвати цю гонку своїм цифровим колегам, які не їдять, не сплять не відпочивають. І, бо- з ним, з тим імунітетом, не вперше. Але, гроші. Грошей на операцію немає, бо він, чорт забирай, уже чотири місяці як не ефективний!

Микита згадав про їжу, замовив хот-дога в найближчій ятці з хот-догами й почав передивлятися свій таймлайн не тому, що йому було цікаво, що сталося за останні кілька годин з друзями, а так, за звичкою і щоб якось відволіктися, впасти в інформаційне заціпеніння хоч на якусь мить. Раніше для цього палили наркотичні палички, зараз є соцмережі. — “тааак... Віталік поплив з аквалангом... цей знову про політику... Рахіль (шлєх би їх трафив за такі імена. Точніше, їх батьків) ...е... а що воно таке, взагалі це рахіль? Так, ану... в пошук... вівця? Шо, точно вівця? Аааа! блін, ця вівця знову зі своїм черговим розійшлася й пише про розбите серце. Треба її таки видалити з друзів...”

— А от у мене в голові нема жодного, — раптом сказав продавець хот-догів, висмикнувши Микиту з його “змістовного” серфінгу — Микита виліз із Мережі.
— Значить, треба догянати. В сучасному світі без них і роботу нормальну не отриаєш, — Микита привітно посміхнувся немолодому вусатому дядьку з того боку прилавка. Дядько, тим часом, набивав булку всякою всячиною. — “Мабуть, за поглядом помітив, що я десь лажу по Мережі. Погляд реально стає при цьому такий тупий, що дивитися противно”, — подумав він.

— Чому ж? У мене є робота, у мене є ця ятка, я продаю сосиски в булках і мені це подобається.
— Тільки не всі їх купують
— Ви ж купили, — чолов'яга посміхнувся в густі вуса.
— Я купив. Вони, — Микита показав пальцем угору, де височіли скляні спіралі хмарочосів, — не купують. Їм вони не потрібні. Їх треба просто увімкнути в розетку. Вони не сплять, не їдять, і зуби, навіть, не чистять!
— Ви до них надто упереджено ставитесь. В наших краях частенько буває один андроїд, який часом і в мене купує хот-доги. Каже, що подобаються вони йому.
— Як це вони йому можуть подобатись, якщо в них, навіть, смакових рецепторів нема?
— А він собі доставив. Але, важливо не це. Для нього наші хот-доги - такий собі різновид розваги. Для нас це посмакувати й поїсти, а для них - просто посмакувати.
— Але, для чого їм розваги? Вони ж — роботи!
— Каже, їхні й наші нейронні мережі не так вже й сильно відрізняються — просто, вони ефективніші за наші мізки. А решта така ж сама. Тому, "перемикатися" на щось інше їм теж треба. У них ефективність від того зростає. І, я вас запевняю, ці довбані сосиски з булкою купувати будуть і люди й нелюди і до й після моєї смерті. Це я вам кажу, а мене тут весь район знає. — при цих словах Микита ледве не розсміявся на всю вулицю. Магістр Йода-на-районі розказує про хот-дог’ячу істину, — Та й подивіться, — продовжував дядько, — подивіться на вулицю! Хіба би б було тут стільки людей, якби ніхто не пив каву й не купував би хот-доги? — з цими словами вусань подав Микиті трохи присмажену сосиску, загорнуту в булочку, набиту всякою всячиною, посипану якоюсь гидотою та политу гірчицею й кетчупом.

Микита взяв хот дога, вимкнув дисплея, що маячив на сітківці й... побачив цілу вулицю неефективних істот, які вже починають працювати на тих машин, які колись були покликані полегшити цим самим людям життя.

— “Чорт, цим залізякам теж треба розважатися! А й справді”, — Микита почав згадувати університетський курс по штучних нейронних мережах, — “Мережі, що самоорганізуються, просто, не можуть постійно тренувати одні й ті ж групи зв’язків, їх тоді клинить. Їм теж треба перемикати контекст, щоб нормально функціонувати. У нас же вилізла така сама проблема: ми не можемо весь час працювати. І ці залізяки теж! І я до цього раніше не дійшов? Не ефективний, тому що” — міркував Микита, жуючи хот-дога, — “Але, точно. Хто б міг подумати? Ефективність у них зростає від цього. Хоча, може так і має бути. Вони першими висадились на Місяць, Марс, Цереру, Європу Титан. Вони були першопрохідцями, а вже за ними, в якості туристів, пішли ми. Просто тому, що їх було не шкода. Їх було не шкода в космосі, на океанському дні, в палаючій магмі. В мороз і спеку. Їх було не шкода, 24 години, 7 днів на тиждень у найвіддаленіших куточках нашої планети й Сонячної системи їх було не шкода. І ось, лишилися останні професії, де людей справді не можна замінити. Робот з рекламним щитом замість жилету виглядає зовсім не так, як людина, яка носить ʼʼІмпланти Cybertronics всього за 15 хвилин. Ми доступні цілодобово!ʼʼ”.

“Розважати й обслуговувати. Як виявилось, це наше справжнє покликання. І нам тут нема рівних”, — подумав про себе Микита і вже у голос спитав у продавця:
— А вам, часом, помічник не потрібен?