Крізь простір і час

Дія І

За останні кілька десятків тисяч років людина зробила кілька значних кроків для того, щоб зробити свій світ і меншим і, разом з тим, більшим. Якби людина у доісторичні часи коли-небудь завдалася метою обійти всю нашу планету, то з чисто математичної точки зору вона б зробила це за час близько трьох років. І лише за умови, що наша планета - це ідеально рівна куля без морів, океанів, гір, річок, боліт і тому подібних перешкод. Але, якщо врахувати те, що по дорозі їй треба було б добувати собі їжу та одяг, перепливати річки, обходити, чи й перепливати річки моря і океани, така задача в ті часи була практично нездійсненною для однієї людини. На практиці ж для переходу до північної америки людству знадобилися цілі народи і десятки поколінь. Після того, як людина приручила перших тварин, серед яких був кінь, якого можна було б осідлати і відправитися у подорож, цей уявний час обходу навколо Землі скоротився б удвічі, а то і втричі - до одного-двох років. Знову ж таки, якщо розглядати зовсім не реальну Землю, а кулю, яку треба перетнути по екватору. Задача, начебто так і залишилась практично нездійсненною, але люди стали пересуватися швидше. І це був один з перших стрибків у їхньому розвитку. З часом людина освоїла ремесло плавання по річках, морях, а пізніше і по океанах. І от, настав той момент, коли подорож навколо Землі з теоретичної області перейшла у практичну. Першими людьми, які об'їхали весь світ були Фернан Магелан і його команда. Точніше, тільки його команда. Подібно біблійному Ною він так і не дійшов того іспанського порту, звідки прибув, загинувши по дорозі. І пішло у них на це все ті ж таки три роки (1519-1522). Швидкість кораблів тоді не дуже відрізнялася від швидкості пішохода. 5-10 вузлів (10-15 кілометрів на годину) - така була їхня межа. І, все ж таки, це відбулося. 

 Дія ІІ

За чотири століття потому світ можна було б обігнути за 80 днів, якщо, звичайно, вірити одному з перших письменників-фантастів, Жюлю Верну. Зараз наша планета стала зовсім маленькою і облетіти її можна за цілих 16 годин. Можливо, у недалекому майбутньому з'являться суборбітальні гіперзвукові літаки, які скоротять цей час ще у кілька разів. Наш світ останнім часом став дуже маленьким. Але, з часів первісної людини, яка бачила тільки землю під ногами змінилося теж багато чого. Ми почали дивитися у небо. Перше, що ми там побачили - це величезний небесний купол, по якому рухались Сонце, зірки, Місяць і, звичайно ж, ``блукаючі зорі'' - планети. Невідомо. хто першим задав питання ``наскільки далеко вони від нас?'', але відповідали на нього довго. На зорі свого існування люди вважали, що всі небесні тіла ``плавають'' по одній величезній небесний сфері, одна половина якої знаходиться над пласкою Землею, а інша - під нею. Так як зорі не змінювали свого положення, незалежно від того, з якої точки планети на них не дивилися, подібно до дерев на горизонті, які лишаються нерухомими вершника, що мчить по степу, люди почали вважати, що ця сфера значно більша Землі. Тоді вона здавалася божественно-недосяжною. Згодом, цю сферу ``розділили'' на шість штук. Окрема для Сонця, та планет Меркурія і Венери, окремі для Місяця, Марса, Юпітера, Сатурна і окрема сфера для зірок. У центрі цих сфер уявляли Землю. Така була система світу за Птолемеєм. ``вище тільки боги, які це все створили'' подумали люди, захоплені виділеним місцем Землі серед цих сфер - у центрі. 

Дія ІІІ

Проте, наука йшла вперед і за чотири століття після Птолемея світ відкрив для себе ту сонячну систему, про яку ми знаємо і зараз - систему світу Коперника. Центру в цьому світі уже не було. Було Сонце, навколо якого оберталися Земля та інші планети. Саме ж Сонце пливло десь серед зірок. І тут на перший план знову вийшло питання ``а наскільки ж далеко від нас ці планети і зірки?''. Коли ми обгинали Землю для того, щоб оцінити, скільки часу потрібно на це витратити, ми користувалися швидкістю пішохода. Яку ж універсальну лінійку для швидкостей ми візьмемо зараз? Можна спробувати швидкість поширення світла. Воно рухається настільки швидко, що облетить нашу планету по екватору за якісь півтори секунди. Якщо скористатися подібною лінійкою і далі, то, вимірюючи час, який пролетить світло до нас від Сонця, отримаємо приблизно 8 хвилин. Тож, якщо подивитися на Сонце, ми бачимо Сонце не таким, яке воно насправді, а таким, яке воно було 8 хвилин тому. Якщо ж розгорнути нашу Землю подібно географічній мапі, треба було б поставити в один ряд 320 таких мап, щоб вони протягнулися до самого Сонця. Ця відстань, від Землі до Сонця була названа астрономічною одиницею. Щоб уявити розміри нашої Сонячної системи, можна сказати, що відстань до Урану, найдальшої від Сонця планети, удвадцятеро більша. Тож світло летітиме туди більше двох з половиною годин. Проте, за Ураном є ще пояс астероїдів, який зветься пояс Койпера. Там уже немає планет. Лише шматки сухого, мокрого та різного іншого льоду. А за цим поясом слідує ще один - хмара Оорта. І цей пояс, ця хмара складається лише з комет. Потім ідуть зовсім дрібні хмарки молекул та атомів, які закінчуються на відстані десь за 100 астрономічних одиниць від Сонця. Далеко. А коли ж починаються зірки? Вони - ще далі. Якщо світлу потрібно біля 8 годин, щоб долетіти до меж нашої Сонячної системи, то тому ж таки світлу треба більше чотирьох років, щоб долетіти від нас до найближчої зірки, яка так і називається, proxima - ``найближча''. Яким словом це все можна назвати? ВЕЛИЧЕЗНИЙ! Але, якось погано все це уявляється. Може знову повернутися до людських кроків? Зробимо краще. Спробуємо порахувати, скільки потрібно було часу найшвидшому пристрою, який змогла насьогодні зробити людина, щоб долетіти до меж Сонячної системи. Це цілих два пристрої - міжпланетні станції, які звуться ``Вояджер 1'' та ``Вояджер 2''. З Землі вони стартували у 1977 році і полетіли у глибокий космос без можливості колись повернутися на землю. Справжні мандрівники Всесвіту. І от, вони добралися до меж Сонячної системи лише у 2010. На подорож пішло цілих 33 роки. Лише у 20319 (так, тут нема помилок) ``Вояджер 2'' наблизиться до цієї найближчої Проксіми. І знову відстані і проміжки часу - ВЕЛИЧЕЗНІ, але вони все-одно, погано уявляються! Що ж, можна спробувати щось більш наглядне. Уявімо собі Землю у вигляді... хм... морської піщинки. Тоді наше Сонце, якщо зберегти пропорції, буде за розмірами з м'ячик для настільного тенісу. Якщо цей м'ячик покласти на край столу, то Земля буде на відстані долоні дорослої людини, а Уран - в іншому кінці кімнати. Де ж тоді буде така сама зірка-м'ячик під назвою Проксіма? Якщо помістити наше сонце-м'ячик у звичайній київській квартирі, звідки я пишу ці рядки, то Проксіму треба буде розміщувати десь... у Лондоні! І знову це ВЕЛИЧЕЗНЕ!!! Ну, нікуди від нього не дінешся. 

Епілог

Так наш розум з прадавніх часів до наших днів зробив цей світ малесеньким і, водночас, величезним! Таким, у якому уявляєш себе лише піщинкою на піщинці, лише зоряним пилом у масштабах Всесвіту. Та не варто забувати, що це все стосується тільки наших тіл. Наш розум, наша фантазія дозволяє нам знайти і уявити ці відстані, швидкості І це, робить нас значно більшими, ніж просто набір молекул під іменем ``Саша'', ``Коля'' чи ``Настя''. Значно більшими за всю цю піщинку під назвою планета Земля. Тож, завойовуючи цей світ варто пам'ятати, що ви станете володарем максимум однієї піщинки серед трільйонів інших таких же піщинок. Мріючи ж, досліджуючи і відкриваючи ви прокладаєте дорогу, яка розстеле перед вашими ногами увесь Всесвіт.

Київ, 24 лютого 2013
Shared by Creative Commons BY-NC-SA 3.0 or later

Не ефективні

Микита йшов вузькими вуличками між коробками житлових кварталів околиці дуже-дуже лівого берега, минаючи лотки продавців хот-догів, шаурми, пересувні вело- мото- й автокав'ярні, "живу" рекламу, яку носили на собі студенти, а в голові гуділо "вибачте, ви не ефективні". — “А якщо я, себто, Микита, не ефективний, значить, нема роботи. Нема роботи — нема апгрейдів. Нема апгрейдів — Микита не ефективний”. І так уже чотири місяці. Так скоро самою шаурмою почнеш харчуватися... І день-у-день повторювалося одне й те ж: відмовки, відписки, електронні листи, кількість яких перевалила вже за кілька десятків. І це з останніми апгрейдами на його стару хвору сіру чи білу чи яку там речовину, що під черепком знаходиться. Треба знову туди лізти й міняти чіп. Потім імуносупресори, два місяці в барокамері... Потім... а що потім? За останні 10 років микитин імунітет дуже розгойдався через різні імпланти, починаючи з простої кредитки та шлюзу в інтернет і закінчуючи різними нейростимуляторами, мозковими прискорювачами, підсилювачами, зовнішніми носіями пам'яті і ще купою всілякого залізяччя. Всі їх виробники наперебій кричали про імунонейтральність, але, на ділі імунітет Микити почав через них нагадувати російську рулетку: ніколи не знаєш, де і як вистрілить алергічна чи, не-дай-бо, автоімунна реакція. ...І от, тепер, знову треба було колупатися в його голові, бо він почав програвати цю гонку своїм цифровим колегам, які не їдять, не сплять не відпочивають. І, бо- з ним, з тим імунітетом, не вперше. Але, гроші. Грошей на операцію немає, бо він, чорт забирай, уже чотири місяці як не ефективний!

Микита згадав про їжу, замовив хот-дога в найближчій ятці з хот-догами й почав передивлятися свій таймлайн не тому, що йому було цікаво, що сталося за останні кілька годин з друзями, а так, за звичкою і щоб якось відволіктися, впасти в інформаційне заціпеніння хоч на якусь мить. Раніше для цього палили наркотичні палички, зараз є соцмережі. — “тааак... Віталік поплив з аквалангом... цей знову про політику... Рахіль (шлєх би їх трафив за такі імена. Точніше, їх батьків) ...е... а що воно таке, взагалі це рахіль? Так, ану... в пошук... вівця? Шо, точно вівця? Аааа! блін, ця вівця знову зі своїм черговим розійшлася й пише про розбите серце. Треба її таки видалити з друзів...”

— А от у мене в голові нема жодного, — раптом сказав продавець хот-догів, висмикнувши Микиту з його “змістовного” серфінгу — Микита виліз із Мережі.
— Значить, треба догянати. В сучасному світі без них і роботу нормальну не отриаєш, — Микита привітно посміхнувся немолодому вусатому дядьку з того боку прилавка. Дядько, тим часом, набивав булку всякою всячиною. — “Мабуть, за поглядом помітив, що я десь лажу по Мережі. Погляд реально стає при цьому такий тупий, що дивитися противно”, — подумав він.

— Чому ж? У мене є робота, у мене є ця ятка, я продаю сосиски в булках і мені це подобається.
— Тільки не всі їх купують
— Ви ж купили, — чолов'яга посміхнувся в густі вуса.
— Я купив. Вони, — Микита показав пальцем угору, де височіли скляні спіралі хмарочосів, — не купують. Їм вони не потрібні. Їх треба просто увімкнути в розетку. Вони не сплять, не їдять, і зуби, навіть, не чистять!
— Ви до них надто упереджено ставитесь. В наших краях частенько буває один андроїд, який часом і в мене купує хот-доги. Каже, що подобаються вони йому.
— Як це вони йому можуть подобатись, якщо в них, навіть, смакових рецепторів нема?
— А він собі доставив. Але, важливо не це. Для нього наші хот-доги - такий собі різновид розваги. Для нас це посмакувати й поїсти, а для них - просто посмакувати.
— Але, для чого їм розваги? Вони ж — роботи!
— Каже, їхні й наші нейронні мережі не так вже й сильно відрізняються — просто, вони ефективніші за наші мізки. А решта така ж сама. Тому, "перемикатися" на щось інше їм теж треба. У них ефективність від того зростає. І, я вас запевняю, ці довбані сосиски з булкою купувати будуть і люди й нелюди і до й після моєї смерті. Це я вам кажу, а мене тут весь район знає. — при цих словах Микита ледве не розсміявся на всю вулицю. Магістр Йода-на-районі розказує про хот-дог’ячу істину, — Та й подивіться, — продовжував дядько, — подивіться на вулицю! Хіба би б було тут стільки людей, якби ніхто не пив каву й не купував би хот-доги? — з цими словами вусань подав Микиті трохи присмажену сосиску, загорнуту в булочку, набиту всякою всячиною, посипану якоюсь гидотою та политу гірчицею й кетчупом.

Микита взяв хот дога, вимкнув дисплея, що маячив на сітківці й... побачив цілу вулицю неефективних істот, які вже починають працювати на тих машин, які колись були покликані полегшити цим самим людям життя.

— “Чорт, цим залізякам теж треба розважатися! А й справді”, — Микита почав згадувати університетський курс по штучних нейронних мережах, — “Мережі, що самоорганізуються, просто, не можуть постійно тренувати одні й ті ж групи зв’язків, їх тоді клинить. Їм теж треба перемикати контекст, щоб нормально функціонувати. У нас же вилізла така сама проблема: ми не можемо весь час працювати. І ці залізяки теж! І я до цього раніше не дійшов? Не ефективний, тому що” — міркував Микита, жуючи хот-дога, — “Але, точно. Хто б міг подумати? Ефективність у них зростає від цього. Хоча, може так і має бути. Вони першими висадились на Місяць, Марс, Цереру, Європу Титан. Вони були першопрохідцями, а вже за ними, в якості туристів, пішли ми. Просто тому, що їх було не шкода. Їх було не шкода в космосі, на океанському дні, в палаючій магмі. В мороз і спеку. Їх було не шкода, 24 години, 7 днів на тиждень у найвіддаленіших куточках нашої планети й Сонячної системи їх було не шкода. І ось, лишилися останні професії, де людей справді не можна замінити. Робот з рекламним щитом замість жилету виглядає зовсім не так, як людина, яка носить ʼʼІмпланти Cybertronics всього за 15 хвилин. Ми доступні цілодобово!ʼʼ”.

“Розважати й обслуговувати. Як виявилось, це наше справжнє покликання. І нам тут нема рівних”, — подумав про себе Микита і вже у голос спитав у продавця:
— А вам, часом, помічник не потрібен?