Микита йшов вузькими вуличками між коробками житлових кварталів околиці дуже-дуже лівого берега, минаючи лотки продавців хот-догів, шаурми, пересувні вело- мото- й автокав'ярні, "живу" рекламу, яку носили на собі студенти, а в голові гуділо "вибачте, ви не ефективні". — “А якщо я, себто, Микита, не ефективний, значить, нема роботи. Нема роботи — нема апгрейдів. Нема апгрейдів — Микита не ефективний”. І так уже чотири місяці. Так скоро самою шаурмою почнеш харчуватися... І день-у-день повторювалося одне й те ж: відмовки, відписки, електронні листи, кількість яких перевалила вже за кілька десятків. І це з останніми апгрейдами на його стару хвору сіру чи білу чи яку там речовину, що під черепком знаходиться. Треба знову туди лізти й міняти чіп. Потім імуносупресори, два місяці в барокамері... Потім... а що потім? За останні 10 років микитин імунітет дуже розгойдався через різні імпланти, починаючи з простої кредитки та шлюзу в інтернет і закінчуючи різними нейростимуляторами, мозковими прискорювачами, підсилювачами, зовнішніми носіями пам'яті і ще купою всілякого залізяччя. Всі їх виробники наперебій кричали про імунонейтральність, але, на ділі імунітет Микити почав через них нагадувати російську рулетку: ніколи не знаєш, де і як вистрілить алергічна чи, не-дай-бо, автоімунна реакція. ...І от, тепер, знову треба було колупатися в його голові, бо він почав програвати цю гонку своїм цифровим колегам, які не їдять, не сплять не відпочивають. І, бо- з ним, з тим імунітетом, не вперше. Але, гроші. Грошей на операцію немає, бо він, чорт забирай, уже чотири місяці як не ефективний!
Микита згадав про їжу, замовив хот-дога в найближчій ятці з хот-догами й почав передивлятися свій таймлайн не тому, що йому було цікаво, що сталося за останні кілька годин з друзями, а так, за звичкою і щоб якось відволіктися, впасти в інформаційне заціпеніння хоч на якусь мить. Раніше для цього палили наркотичні палички, зараз є соцмережі. — “тааак... Віталік поплив з аквалангом... цей знову про політику... Рахіль (шлєх би їх трафив за такі імена. Точніше, їх батьків) ...е... а що воно таке, взагалі це рахіль? Так, ану... в пошук... вівця? Шо, точно вівця? Аааа! блін, ця вівця знову зі своїм черговим розійшлася й пише про розбите серце. Треба її таки видалити з друзів...”
— А от у мене в голові нема жодного, — раптом сказав продавець хот-догів, висмикнувши Микиту з його “змістовного” серфінгу — Микита виліз із Мережі.
— Значить, треба догянати. В сучасному світі без них і роботу нормальну не отриаєш, — Микита привітно посміхнувся немолодому вусатому дядьку з того боку прилавка. Дядько, тим часом, набивав булку всякою всячиною. — “Мабуть, за поглядом помітив, що я десь лажу по Мережі. Погляд реально стає при цьому такий тупий, що дивитися противно”, — подумав він.
— Чому ж? У мене є робота, у мене є ця ятка, я продаю сосиски в булках і мені це подобається.
— Тільки не всі їх купують
— Ви ж купили, — чолов'яга посміхнувся в густі вуса.
— Я купив. Вони, — Микита показав пальцем угору, де височіли скляні спіралі хмарочосів, — не купують. Їм вони не потрібні. Їх треба просто увімкнути в розетку. Вони не сплять, не їдять, і зуби, навіть, не чистять!
— Ви до них надто упереджено ставитесь. В наших краях частенько буває один андроїд, який часом і в мене купує хот-доги. Каже, що подобаються вони йому.
— Як це вони йому можуть подобатись, якщо в них, навіть, смакових рецепторів нема?
— А він собі доставив. Але, важливо не це. Для нього наші хот-доги - такий собі різновид розваги. Для нас це посмакувати й поїсти, а для них - просто посмакувати.
— Але, для чого їм розваги? Вони ж — роботи!
— Каже, їхні й наші нейронні мережі не так вже й сильно відрізняються — просто, вони ефективніші за наші мізки. А решта така ж сама. Тому, "перемикатися" на щось інше їм теж треба. У них ефективність від того зростає. І, я вас запевняю, ці довбані сосиски з булкою купувати будуть і люди й нелюди і до й після моєї смерті. Це я вам кажу, а мене тут весь район знає. — при цих словах Микита ледве не розсміявся на всю вулицю. Магістр Йода-на-районі розказує про хот-дог’ячу істину, — Та й подивіться, — продовжував дядько, — подивіться на вулицю! Хіба би б було тут стільки людей, якби ніхто не пив каву й не купував би хот-доги? — з цими словами вусань подав Микиті трохи присмажену сосиску, загорнуту в булочку, набиту всякою всячиною, посипану якоюсь гидотою та политу гірчицею й кетчупом.
Микита взяв хот дога, вимкнув дисплея, що маячив на сітківці й... побачив цілу вулицю неефективних істот, які вже починають працювати на тих машин, які колись були покликані полегшити цим самим людям життя.
— “Чорт, цим залізякам теж треба розважатися! А й справді”, — Микита почав згадувати університетський курс по штучних нейронних мережах, — “Мережі, що самоорганізуються, просто, не можуть постійно тренувати одні й ті ж групи зв’язків, їх тоді клинить. Їм теж треба перемикати контекст, щоб нормально функціонувати. У нас же вилізла така сама проблема: ми не можемо весь час працювати. І ці залізяки теж! І я до цього раніше не дійшов? Не ефективний, тому що” — міркував Микита, жуючи хот-дога, — “Але, точно. Хто б міг подумати? Ефективність у них зростає від цього. Хоча, може так і має бути. Вони першими висадились на Місяць, Марс, Цереру, Європу Титан. Вони були першопрохідцями, а вже за ними, в якості туристів, пішли ми. Просто тому, що їх було не шкода. Їх було не шкода в космосі, на океанському дні, в палаючій магмі. В мороз і спеку. Їх було не шкода, 24 години, 7 днів на тиждень у найвіддаленіших куточках нашої планети й Сонячної системи їх було не шкода. І ось, лишилися останні професії, де людей справді не можна замінити. Робот з рекламним щитом замість жилету виглядає зовсім не так, як людина, яка носить ʼʼІмпланти Cybertronics всього за 15 хвилин. Ми доступні цілодобово!ʼʼ”.
“Розважати й обслуговувати. Як виявилось, це наше справжнє покликання. І нам тут нема рівних”, — подумав про себе Микита і вже у голос спитав у продавця:
— А вам, часом, помічник не потрібен?
— Тільки не всі їх купують
— Ви ж купили, — чолов'яга посміхнувся в густі вуса.
— Я купив. Вони, — Микита показав пальцем угору, де височіли скляні спіралі хмарочосів, — не купують. Їм вони не потрібні. Їх треба просто увімкнути в розетку. Вони не сплять, не їдять, і зуби, навіть, не чистять!
— Ви до них надто упереджено ставитесь. В наших краях частенько буває один андроїд, який часом і в мене купує хот-доги. Каже, що подобаються вони йому.
— Як це вони йому можуть подобатись, якщо в них, навіть, смакових рецепторів нема?
— А він собі доставив. Але, важливо не це. Для нього наші хот-доги - такий собі різновид розваги. Для нас це посмакувати й поїсти, а для них - просто посмакувати.
— Але, для чого їм розваги? Вони ж — роботи!
— Каже, їхні й наші нейронні мережі не так вже й сильно відрізняються — просто, вони ефективніші за наші мізки. А решта така ж сама. Тому, "перемикатися" на щось інше їм теж треба. У них ефективність від того зростає. І, я вас запевняю, ці довбані сосиски з булкою купувати будуть і люди й нелюди і до й після моєї смерті. Це я вам кажу, а мене тут весь район знає. — при цих словах Микита ледве не розсміявся на всю вулицю. Магістр Йода-на-районі розказує про хот-дог’ячу істину, — Та й подивіться, — продовжував дядько, — подивіться на вулицю! Хіба би б було тут стільки людей, якби ніхто не пив каву й не купував би хот-доги? — з цими словами вусань подав Микиті трохи присмажену сосиску, загорнуту в булочку, набиту всякою всячиною, посипану якоюсь гидотою та политу гірчицею й кетчупом.
Микита взяв хот дога, вимкнув дисплея, що маячив на сітківці й... побачив цілу вулицю неефективних істот, які вже починають працювати на тих машин, які колись були покликані полегшити цим самим людям життя.
— “Чорт, цим залізякам теж треба розважатися! А й справді”, — Микита почав згадувати університетський курс по штучних нейронних мережах, — “Мережі, що самоорганізуються, просто, не можуть постійно тренувати одні й ті ж групи зв’язків, їх тоді клинить. Їм теж треба перемикати контекст, щоб нормально функціонувати. У нас же вилізла така сама проблема: ми не можемо весь час працювати. І ці залізяки теж! І я до цього раніше не дійшов? Не ефективний, тому що” — міркував Микита, жуючи хот-дога, — “Але, точно. Хто б міг подумати? Ефективність у них зростає від цього. Хоча, може так і має бути. Вони першими висадились на Місяць, Марс, Цереру, Європу Титан. Вони були першопрохідцями, а вже за ними, в якості туристів, пішли ми. Просто тому, що їх було не шкода. Їх було не шкода в космосі, на океанському дні, в палаючій магмі. В мороз і спеку. Їх було не шкода, 24 години, 7 днів на тиждень у найвіддаленіших куточках нашої планети й Сонячної системи їх було не шкода. І ось, лишилися останні професії, де людей справді не можна замінити. Робот з рекламним щитом замість жилету виглядає зовсім не так, як людина, яка носить ʼʼІмпланти Cybertronics всього за 15 хвилин. Ми доступні цілодобово!ʼʼ”.
“Розважати й обслуговувати. Як виявилось, це наше справжнє покликання. І нам тут нема рівних”, — подумав про себе Микита і вже у голос спитав у продавця:
— А вам, часом, помічник не потрібен?
